| село Велика Вільшаниця | |
|---|---|
| Країна |  Україна |
| Область |  Львівська область |
| Район/міськрада | Золочівський район |
| Рада | Великовільшаницька сільська рада |
| Код КОАТУУ | 4621881501 |
| Основні дані | |
| Засноване | 1456 |
| Населення | 873 |
| Площа | 3,762 км² |
| Густота населення | 232,06 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 80732 |
| Телефонний код | +380 3265 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 49°48′25″ пн. ш. 24°39′46″ сх. д. / 49.806944° пн. ш. 24.662778° сх. д. (G)Координати: 49°48′25″ пн. ш. 24°39′46″ сх. д. / 49.806944° пн. ш. 24.662778° сх. д. (G) |
| Середня висота над рівнем моря |
240 м |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 80732, Львівська обл., Золочівський р-н, с. Велика Вільшаниця, тел. 56-1-18 |
| Карта | |
Велика Вільшаниця - село в Золочівському районі Львівської області (Україна).
Населення становить 873 осіб.
Орган місцевого самоврядування - Великовільшаницька сільська рада.
Географія села
Село Велика Вільшаниця розташоване на перехресті трьох географічних районів: Малого Полісся, Пасмового Побужжя і Подільської височини. Розкинулося в долині річки Гологірки за 56 км на схід від обласного центру (м. Львів), та 17 км на південний захід від районного центру (м. Золочів). Через територію села проходить автомагістраль Львів-Кіровоград-Знам’янка, а за 20 км від села розташована залізнодорожна станція "Красне”. Село простягається з півночі на південь до трьох кілометрів, займаючи південно-західну частину Буго-Стирської міжрічної хвилястої рівнини та південну частину гір Гологір. Територія села має різноманітні природні умови. Але більшу частину території займає слабохвиляста рівнина, що безпосередньо прилягає до Гологоро-Кременецького низькогірного краю Поділля. Мікрорельєф пониженої території в південно-західній частині характеризується невеликими западинами.
Через село протікає річка Гологірка, яка бере початок на Головному Європейському вододілі, що належить до басейну Балтійського моря. Живлення снігово-дощове і підземне. Рівень води змінюється за сезонами року. Гологірка є правою притокою річки Полтви. Її довжина 24 км.
Ґрунтовий покрив території села теж різноманітний. Це пов’язано з кліматичними умовами і рельєфом території. В ґрунтовому покриві переважають сірі, світло-сірі, чорноземні і торфові ґрунти.
Основна рослинність лук: осот, подорожник, тимофіївка, тонконіг. Болота займають порівняно невеликі площі. Частина боліт осушена.
Землі села межують з двома заповідними ділянками степової рослинності. Це Лиса гора і гора Сипуха, які займають площу 84,3 га. Школа і місцева влада проводить природоохоронні заходи з метою збереження рідкісних рослин на цих територіях.
В межах села зустрічаються такі корисні копалини як пісок і торф.
Вигідне фізико-географічне і транспортне розташування села позитивно впливає на його соціально-економічний розвиток.
Історія
Історія села Велика Вільшаниця – це частинка історії Золочівщини та Галичини в цілому.
Перша письмова згадка про село належить до кінця XIV ст. А місцевість, на якій воно розташовувалось була дуже заболочена. На ній росло, лише, багато вільхи, так званий, "вільховий гай”. Від цього, мабуть, і пішла назва поселення.
Існують дві версії заснування села. Одна розповідає, що, у місто Гологори їхали чумаки, везли сіль і біля Вільшанового гаю, у долині, вони зупинились на відпочинок. Місцевість їм сподобалась і вони заснували перше поселення. За цією версією село зародилось з північної сторони.
Другий переказ розповідає про те, що їхав мадяр, зупинився на Гряді (поле яке оточує село). На цьому місці побудував тимчасове житло і назвав його "Вільшаниця-Буда”. З часом зупинялись інші люди, осідали і поступово виникло поселення. Під час монголо-татарської навали цю територію було спалено. Жителі, які залишились живими втекли у Вільшановий гай. За цією версією село зародилось із східної сторони.
Найдавнішою промисловою спорудою, яка збереглася до наших днів є млин. Згадка про нього зустрічається ще в XV ст. Млин на цей час був водяним.
У селі побудували дерев’яний храм, який під час пожежі згорів. Землі села Велика Вільшаниця належали володінням графів Ожировських. На пожертву графині Ожировської (останньої правительки роду) року 1882 збудовано новий кам’яний храм.
